СТАРИЙ ІНТЕРНЕТ

Дружина з відпустки дзвонить чоловікові у скайпі з інет-кафе:

- Любий, привіт. Как дєла?
- Альо.. Привіт...Шось погано тебе чути...
- Так тут інтернет старий!
- Як це старий?
- Ну... на клавіатурі букви потерті...

ЛОГІЧНЕ ДИЗАЙНЕРСЬКЕ РІШЕННЯ

Прийшла жінка до чоловіка в процесі ремонту квартири:

- А ось ці табурєточки ми пофарбуєм у білий!

Чоловік, обвівши поглядом кімнату, оцінивши кольорову гаму і шо к чєму вирішив уточнити:
- А чого в білий?

Логічний занавєс:
- Так не в чорний же ж!

ВЕСІЛЛЯ

Як в нас гуляють весілля, то всі знають і не тра лишній раз розписувать про гори їжі, вищі Евересту, ріки алкоголю, довші Нілу, та мордобої, шо й братам Кличко ше довго на рингу не намахати…

Розкажу як мої кєди мене по турецьким весіллям носили.

Перше весілля запам’яталось більше клопотами та переживаннями, бо кєди мої стояли поруч з нєвєстою у ролі, як тут кажуть, шахіта, шо по нашому – дружбою. Головне було уважно слухать тітоньку, шо розписувала молодят, аби вчасно на бусурманській признатись, шо я не проти, шоб моя найліпша подружка йшла заміж саме за цього турецького козака. Тоді ше, мабудь,сотні турецьких родичів подумали, шо я трохи пришелепкувата, коли в мікрофон казала, шо «нєвєсту вкрали»… Таке ось, навела паніки…

А на інших я вже могла придивлятись до деталей, сидівши в гарному платті у якості гостя. То я вам і розкажу.

Гості при вході протирають руки одеколоном із запахом лимону аби до, так би мовити, трапези приступити стерильними. Після цього сідають за столи та ведуть якісь свіцькі балачки та чекають молодих. І ось всі починають хлопати в ладошкі – приїхали! Гарні, молоді і дуже щасливі наречені заходять під аплодисменти до зали, турецький козак підіймає молодій фату з лиця, цілує її у лоба і… починають танцювати. То перший танець молодят. Всі хлопають. За ним йде і другий танець, але вже під більш жваву турецьку колоритну музику, яка, в основному, хрипить із стареньких Маршалів.

Далі всі фотографи та відео оператори стрімголов біжать до столу, за який тітонька-розписувальщіца веде молодят. Нєвєста вертає на лице свою фату, сідає по праву руку від майбутнього чоловіка і тут вже свої ролі грають шахіти.

-        -  …в горі і в радості, аж поки блаблабла…

-        -  Ага, ми згодні!

І на етой нотє, знов піднімається фата і наречена вже від чоловіка приймає повторний нєжний поцілунок у лоба. І в пляс!

Гарнюні, вигладжені і начесані гарсони розносять три бублика та мінералочку на запивон цих самих бубликів кожному гостю…

А де олівьєшка, пюре і стопісят? Це тобі не Вуйківщіна, джаним.

Я люблю кульмінацію весіль: на молодят в’яжуть товсті стрічки, на які гості пришпилюють свої подарунки. Тут то є золоті монетки або ж грошики. Думаю, в багатіїв рідні наречених починають за них переживать, шоб не придавило кілограмами того золота… Так от. Красивий і полєзний дуже звичай такий.

Як бачите, ніякої тамади зі своїми дурацькими конкурсами по перекатуванню яєць в мужскіх брюках, ніхто не лигає водяру з туфельки дружки, в якій вона цілий день виходила, ше й мордяки у вісх цілі під кінець... Скукота?

Я, звичайно, дуже люблю овільє і вважаю, шо стопісят на весіллі то святе, але в не роз’юшених лицях і пів кілограмі золота на грудях шось є… Шастя-здоровля молодим!

ВУЙКІВЩИНА ТУРИСТИЧНА

Якась геть далека Вуйківщина. Гори. Хатів з девять.

Біля лісу край села наполовину розвалений замок якихось князів і колишній клюб одночасно. Магазин із скучающьою продавщицею. Худа кобила і зіржавілий трактор.

- Микитович, я тут за чаркою сивухи придумав бізнес, ееее, цей го, плян, як то кажуть, - покручував вуса дід, пережовуючи вареник, з якого стікала домашня сметанка коту Васьці на вуса, й одночасно балакав із сільським головою.

- Шо на цей раз, дід Йван? – обновив Микитович чарки.

- Це ж ти сі боліє за наше село: дорогу якусь там хотів ахсвальтову, потім ремонти кругом поробити, було діло?

- Було, діду Йване, - глибоко вдихнув чолов’яга, хильнув чарку та витер підборіддя об плече свого піджака,  гарно збереженого ше з совєцькіх врємьон.- На тих дорогах шо є всі наші кобили собі копита повивертали…

- Баба моя вчора, геть здуріла на старості лєт, каже: «Давай, дід, поїдем у Паріж» і так очі закотила. Питаюсь, звідки такого набралась, каже: «До сусідки внука Машка приїжала, казала шо там красіво і якась мєльніца з чудесами». Хотіла баба подивитись, як заграніцой хліб молотять, мабуть… Ну, от таке. – Дід Йван витер об Ваську руки замащені сметаною і підняв чарку.- За бабу!

- То шо за плян, діду? – прєдсєдатєлю вже треба було бігти на нараду, то він швидко перехилив ше чарку та зайорзав на дворовій лавці.

- Ото я до нього потихеньку дійшов, до пляну того. Баба в Паріж моя точно не поїде, то я ото подумав, може Паріж до баби привести, чи й то тих паріжанців…

- Як то?

- Ну, дивись, синочку: ті паріжанці і дороги бачили, і всьо бачили, чого в нас нема, так?

Тучний прєдсєдатєль Микитич пожав плечима, ізображаючи відповідь; «Не знаю».

- Хай приїдуть до нас, - продовжував дід. - Побачать таку красу: гори, замок їм є, як в класічєскіх екскурсіях, Машка сусідська розказувала; ну, і екзотику матимуть.

- Яку ж?

- Посадим ото їх на ту кобилу здихаючу да покатаєм окрєсностями по дорогам, яких в нас нема, ну? Сивухою вгостим, вареників наліпимо, ну?

- Дід Йван, та ви шо?! І хіба за таке удовольствіє хто грошей заплатить?!

- Помниш, в прошлом годі приїжав до нас якісь канадєц? З лопатаю, совками, пензлями якимось, окопи в тому замку рив…

- І йшо?

- Ну, то, пане прєдсєдатєлю, ви думаєте шо таких чудних в світі мало? І так йому тут було добре: і корову доїть навчився і з Васької нашим шось балакав по-котячому.

Прєдсєдатєль вже встав, шоб попрощатись та й бігти діла государствєнні рішать, судьбу рідного села:

- Діду, я прямо зараз напишу великого листа міністерствам з вашим бізнєспляном, може шо з того й буде. Перепрошую, я побіг.

- Бувай, Микитовичу, ти вже там постарайся. Бабі як не Парижу, то хоть тєлєвізора куплю, де того Паріжу кажуть…

Васька долизав зі свого боку залишки сметани, прогнувся спиною по дідовій колошві та пішов стару кобилу за ляжки кусати…

РІЗНОРІВНЕВІ ДІВЧАТА

- Чуєш, ти писать шось будеш чи я-таки можу сходить у відпустку на подовше? – Рудоволоса дівчина почесує своє біле крило золотою чорнильною ручкою із рожевим пером, втикнутим у її ковпачок.
- А ти мені нашо, якшо відвертаєшся при малєйших проблемах? – Білявка дивилась на чистий листок, підперши підборіддя лівою рукою.
- Я починаю сумніватись в твоїх українських корнях…
- А всьо-таки, як муза, ти б мала надихати!
- Шо за прєдубєждєнія?! – Возмутилась руда. – Мені зарплату платять, я ото коло тебе і хожу… а тут вже кризіс, всі діла, та почали мені затримувать виплати… а на ентузіазмі довго не протянеш, знаєш лі…
- Черства, як хлібчик позавчорашній…
- Ой… А як же Пятиє нєбєса?! Я вже пів року мрію про ту п’ятизіркову гастішку для муз на Молочному морі… - Закотила вона очі і глибоко вдихнула.
- А давай я про тебе напишу, м? Як ото у відпустку колядуєшся…
- Кому то цікаво? Хоча… І напишеш, шо в мене така ручка смішна є? Типу, дивакувата така муза…
- А це кому цікаво?!
- Я не знаю… просто якшо вже про мене будеш писать, то вже пиши як є.
- Ну, ок. Починаю. – Білявка почала тупотіти пальцями по клавіатурі.
- А я буду через три хвилини, наварю нам кави.
- Ти не черства, як хлібчик….
- І тебе зі святом!

ДОХТОР. ДЕНЬ ЗАРПЛАТИ

Ну, допустім квітнева собі середа по обіді.

Жіночка-лікар в одному з обласних райцентрів поїхала собі тралєйбусом на роботу до своєї нескінченної черги маленьких пацієнтів. Відсиділа прийом і, та як то був день зарплати, подріботіла у бухгалтерію забирать свої "сєрєбняніки"...

- Отут у вєдомості распишіться... а ше, тут у Прищепи внучка роділась, то з вас гривень сто чи більше давайте, бо у вас же вища врачєбна категорія. І у Пєтровной муж вмер, то там тоже треба пару сотень...

Лікар вийшла з поліклініки та пішла на тролєйбусну зупинку, шоб їхать додому. Дістала із сумки мобільного та набрала дочкин номер:
- Чуєш, мені тут зарплату дали...
- А ну?
- Да... здала на родився, здала на вмер... і їду додому. По ходу думаю, як правильно потратить ті гроші, шо лишились.
- Які варіанти?
- Та сума така шо або норкову шубу, або книжку Донцовой...

ЧЕРВОНЕ БОА. детектівна інтерпритація.

"А осмелься я вести себя так, мои хозяин выгнал бы меня сразу.."

Франц Кафка. "Перевтілення"

- Він, мабуть, тут знов ночував, - бідкалась секретарка колезі на офісній кухні за філіжанкою кави. – Кабінет його открить не можу, ключ з тої сторони вставлений. То знов той будун… Терпіть не можу такі дні… Кефір, вода, купи мені високого папугая…

- Так Інокєнтій у нас Бодунович? –  хіхікнула подруга.

- Ага!, - махнула рукою. – Була історія… І все, шо в нас в офісі не в’яжеться з логікою тоже Бодуновичі…

***

На столі з червоного дерева стоять порожні пляшки всякого дорогущого алкоголю, тарілки з сирами, пів палки погризеної ковбаси, нольпять мінералкі, розмотані кубинські сигари… На дивані червоне боа і вся підлога у конфєті. Інокєнтій стоїть в кутку, колупає клювом стіну і постійно повторює «задовбав, задовбав, задовбав…»

За столом крісло повернуте до входу спинкою і явно в ньому хтось сидить і тихенько посапує…

- Жанна, ви сюда как попалі? Я ж вроді двері закривав…ілі нє… - почулося із-за крісла.

- Самі шось відкрились, то й я зайшла… А шо у вас з голосом, пане начальник? – дівчині якось не по собі стало від скрипучого голосу і вона відійшла трохи назад.

- То, навєрноє, із-за вчєрашнєго совєщанія з партньорами… не в те горло… ну, такоє… - бурмотів він голосом, який ніби цвяхом йорзав по склу.

- Кєфіру? – поцікавилась Жанна і перевела погляд з крісла на папугу. – Може «високому» визвать вєтєрінара?  Його шось циклить в кутку…

- Оспадя… не чуствую ног…і очі розліпить не можу…да, давай кєфіра і… пока всьо.

Жанна вийшла, закрила за собою двері. За дверима наткнулась на дівчину з якою раніше пила каву. Та кивнула на двері боса і у її погляді читалось питання «Шо він там?», на шо секретар відповіла мовчазним прокручування пальця у віска…

***

Всі збіглись на дикий скрипучий крик, який лунав з кабінета начальника. Жанна майже ногою відкрила двері, влетівши молнієй всередину. Від побаченого пакєт кєфіра випав з рук, лишивши на підлозі білу пляму, яка повільно розтікалась… Зверху на пляму рухнула в обморок і сама секретарка, а всі інші в паніці і з криками розбіглись хто куди…

***

- Задовбав, задовбав, задовбав… - тицяв клювом Інокєнтій Жанні у ніс.

Вона відкрила очі і махнула рукою, відганяючи від себе зацикленого папугая. Дуже боліла голова. Плаття перемазане у кефірі… 

- Я вас рошу, Жанночка, нє надо арать… - знову десь рядом заскрипів знайомий голос. - Я сам не понімаю, шо всьо ето значить…

Жанна, подивившись босу в очі, знов відключилась на пару хвилин і прийшла до тями під теж саме монотонне «задовбав»….

 - Жанночка, ви так сєбє голову разшибьотє…

- Чуєте… то шо, жарт такий? – тихо спиталась дівчина.

- Развє по мнє скажеш, шо ето смєшно?!

Перед секретаркою стояло шось, шо нагадувало начальника, від якого лишилась лише голова, а нижче неї дріботіли ніжки павука. Пів кабінету було вже в павутинні…

- Я не знаю, как у мєня ето получається, воно саме випадає і отак вот красіво всьо та паутінка обмотує… Красіво ж, да?

***

Дівчина влила в себе залишки віскаря і тільки тоді менше стала боятись усього, шо відбувалося:

- Ви хоть шось з вчора памятаєте? Як то могло статись?

- Я пробував вспомніть, але… нєт…пусто…

- І шо з Інокєнтієм теж не памятаєте?

Мужчина подивився на пташку, який докльовував поцвівший сир, та помотав головою.

***

- Альо, скора помощь? Тут такє діло… тільки не ржіть… нє, не косточка в ніс – дорослі ж люди! В нашого начальника пропали ноги. Альо… Нє, не зовсім пропали, появились інші… Такі як в паука… Альо, я ж просила не ржать… Нє, ми не пили… Ви приїдете?.... Та ну, якій вєтєрінар?!

***

- Інокєнтій, відійди від доктора! – відмахувала дівчина папугая від лікаря, який в обмороку розпластався біля кефірної плями, яку собою не дотерла дівчина.

- Как такоє возможно?! – дуже цікавився медпрацівник, спостерігаючи, як дорослий, тепер вже напівмужчина, бігає по кімнаті, замотуючи предмети в павутиння.

- Задовбав! – прокричав Інокєнтій.

- Але знаєте шо?! Голова вообщє нє баліт…не так как всігда було послє будуна, - скрипів начальник.

- Нєєє, уважаємиє… Ми Гіпократу не обіцяли павуків лікувать… Фуфуфу!

***

- Лєнка, шо робить? Ніхто його дивиться не хоче, всі бояться… Заре їсти ше попросив…

- Мух ловить в наші служебні обязанності не входить.

- От нашла ти врємя для шуток…

***

- Жанночка, может я сєгодня засну і до завтра всьо пройдьот?

- Дуже на то сподіваюсь, бо ми якось всі в тупіку…

- Задовбав! – резюміровал Інокєнтій.

***

- Ви вже 3 дні на хлібові… Далі вихідні… Пробачте, але я не зможу приходити... – казала Жанна Спідермену (як його на той час вже прозвали співробітники), який розгулював по власному кабінетові у червоному боа.

Він ніяк на то не рідреагував, запитав лише про папугу:

- Він всьо врємя одно і тоже талдичіт… то я єго задовбав штолє?

- А ви в нього питались? – посміхнулась Жанна.

- Хамітє?

***

На вранішній каві колеги ділились своїми враженнями від вихідних. Декілька сотрудніків не вийшло на роботу, бо їм було лєнь, дехто вже закурив на кухні, хоча то було категорично заборонено…

- Анархія, нє так лі?

Жанна пожала плечима. Задумалась. І через декілька хвилин мовчання тихо додала:

- Я не хочу до нього заходить сьогодні… Так мені то всьо надоїло…

- Як каже Інокєша, задовбав, да? – перепитала її подруга.

- От десь саме так…

***

Народ приходив на роботу коли хотів і як хотів. Жанна все рідше й рідше заходила до начальника, лише раз в декілька днів за двері ставила миску з хлібом та миску з водою. Ніхто з близьких чи друзів Спідермена не питався шо він і як він.

Та й він сам перестав весело мотать по куткам павутиння, а мовчки сидів у дальньому темному кутку. Папугу з кабінету забрали. Тепер він бухгалтерію діставав своїм «задовбав»…

***

- Задовбав, задовбав, задовбав…

- Ааййй! Ти мене сам задовбав! – кричала Жанна на папугу, який вже другий день звикав до її дому. – Геть не рада, шо согласілась тебе до себе взять, як той павук склеївся…

- Задовбав, задовбав, задовбав…

- Ти шо, мене навмисно із себе виводиш?!

- Задовбав, задовбав, задовбав…

В Інокєнтія полетів тапок. 

- Задовбав, задовбав, задовбав… Чуєш, Жаннулік…

Дівчина плюхнулась на диван, почувши, шо папуга до неї звертається.

І він продовжив:

- Той бухарік тоже собі багато позволяв… Спочатку «хочу високого папугая», а потім починається всяка єрунда по типу ото твоїх лєтающіх тапків, або його влитого мені в горло віскаря, – терпіть то пойло не можу! – чи то протирання мною пилі… Задовбав! Панімаєш?!

Переляканна Жанна покивала головою.

- Нічо ти не панімаєш, - сів коло неї Інокєнтій. – Коротко тобі скажу, якшо будеш мене задовбувать, то будеш повзать змією… Цепь собитій улавлюєш?

ХЕППІНЬЮЄРЮ!

- Давайте, вже якось бистрєє, дамочки! - мекала вона у рупор, путаючись дрібними ніжками у подолі яскраво синього пальта. - Мнє вже скоро на сцену, а ви всьо не готові до мєропріятія!

***

- Оспадя, куди вона ото пальто нацепила?! - дивувалась одна "панянка", стоячи в черзі за прикрасами.
- Так кожен рік шось ото подобне: то свиня якась прийде, то кінь, то оце мєлка така коза, да як нарядяться... - пояснює інша, яка вже встигла на себе накинути сріблясте боа.
- Дєд з нею! - махнула гілкою перша на синє пальто. - Ви вже шаріків та вогників собі закупили? Боюсь, шо все переді мною розберуть...
- Не волнуйтєсь, - посміхнулась вона, розправляючи свої голочки. - На всіх хватіт!

***

- О, красіво понаряжались, маладци! - знов почувся голос з рупора. - Розходьтеся вже по домам, людей начінать радувать...

Ялинки, в блискучих прикрасах та різнокольорових вогниках, повільно ковзали по снігу до горизонту.

- Красівооо як.. - любовалась тим дійством коза. - Так! Крашу губи і пішла - скоро вже, зовсім скоро, мій вихід в люди...

З НОВИМ РОКОМ!

ПО ТУ СТОРОНУ КАЇРСЬКОЇ ДОРОГИ...

Каїр. Дорога у чотири полоси в кожну сторону. «Копієчні» пом’яті з усіх сторін, припавші пустельним пилом та міським смогом, машинки десь їдуть, спішать. Єгиптяни, підібравши свої біленьки галабеї, шоб не плутались під ногами, перебігають дорогу, як мурашки, огинаючи машини, при цьому не дуже дивлячись по сторонам. Клаксони, свист, спека…

- Чуєш…, - кажу я подрузі, стоячи на тротуарі та показуючи вказівним пальцем на обшарпаний отель, шо стоїть собі серед таких самих обшарпаних будиночків від нас через дорогу. – Нам же оце туда, да?

Подруга киває. І в тому кивку читається весь ужас…

Вона поправляє на плечах рюкзак і тихенько так каже:

- Я молода, чуєш? В Алєкс ше їхати збирались… так жить хочеться… може ми на цій стороні отель найдемо?

- Капєц… Як вони то роблять?! - дивуюся, не відриваючи погляду від десятків людей, які без проблем перебігають через сотні пролітаючих мимо автомобілів.

- О!, - підстрибнула подруга. – В мене раділась ідєя! Давай зловим таксі!

***

- Салям алєйкум, хадритак!, - звертаюся до таксиста.

- Алєйкум васалям… хехе… вам куди, хабіби, їхати? -  він дуже посміхається всіма своїми чотирма білосніжними зубами.

- Оооон туди, - показую на отель, через дорогу.

- Маганіні чи шо?! – крутить він пальцем у віска. – Перейдіть собі та й всьо! Хто це через дорогу переїжає?!

- Хадритак, ну, мін фадлак, перевези, а? Заплатим тобі гарно….

Дядько відхилився трохи, шоб через моє плече подивитись на подругу. Зміряв нашу платоспроможність. Знову посміхнувся:

- Шось ви нє очєнь на туристок схожі… Ше й на арабській калямаєш… Зато дорогу не переходите…хммм… Доллар заплатите?

- Мать, таксист аж долар хоче, - хіхікаю я, звернувшись до подруги. – Їдем чи подождьом подєшевлє?

- Ого, доллар! – стримаючи сміх, відповіла вона.

Таксіст піднапрягся, подумучи шо, скорш за все, спугнув клієнта.

- Тамам, - кажу, погоджуюсь на ту доларову поїздку, і ми сідаєм в жовту прокурену та не раз підбиту машину.

***

-Вже сорок хвилин як ми стоїмо…їсти вже хочу, - шипить подружка, мацаючи у рюкзаку, куди закотився останній бутерброд.

-Мать, кто нє відєл Каїр, той нє відєл мір, як казали у казках тисячі й одной ночі…

-Ото рівно тисячу ночєй ми з тобою вже на ту сторону вулиці і їдем… Лишається у нас одна ночь шоб той Каїр дивитись… Де той, блін, бутер?!

-Забери, мін фадлак, руку з клаксона, дядько, а? Шо ж ви тут пищите всьо врємя?!... Голова вже квадратна просто… - звертаюся до «ізвощіка».

-Не праблєма, - каже білозубий араб, весело вибиваючи на клаксоні вже трохи інакшу мелодію.

-Я вас обожнюю просто…

-Хабіби, - знов показує свої останні зуби таксист. – Мо вас завтра тоже я покатаю?

-А ти нас до завтра довезеш хоть на ту сторону, а? – злиться колежанка. – Переклади йому!

***

- Хамса гені, як і обіцяла, - передаю дядькові долар, накінець вже спинившись під отелем.

В цей момент в машині стає дуже темно, її починає трясти, а араб кричить таке, шо ні одна цензура ніде не пропустить…

Нас чіпляє бік у бік автобус і протягує за собою.

Араб ні секунди не задумуючись давить по пєдалям і ми рушаєм швидко з місця наздоганяючи автобус.

- Прєкрасна… Добре, канєшно, шо ми хоть виходить не почали…, - бурчить подружка.

- Прєключєнія только начінаються, по ходу…

- Заре ше биться начнуть, аби й нам по морді не надавали.

Таксист зупинився за автобусом, вискочив до водія та почали вони один одного матюкать, трохи штовхать та викликали поліцію.

Колєжанка найшла накінець останнього бутерброда, розділила пополам і ми, сидячи в машинці та жуючи свининку, шукали плюси в тому шо з нами відбувається у найбільшому арабському мегаполісі.

Далі приїхала поліцейська машина. З неї вийшов хлопчина років двадцяти пьяти з дуже серйозним виразом обличчя і нагладженою формою. Спочатку він підійшов до автобуса, оглянув його бокову сторону, пальцями, як ото в старіну, відміряв скільки там локтєй чи аршинов, (джинов чи шайтанов) подряпина, шось заклякав у протокол і пішов дивитись на таксішку…

- Боже всємогущій і пророк його...!, - з такими словами, він кинув той протокол долу і підбіг до нашої машини пригладжуючи кучерявого чорнявого чуба. – Буенос ночєс, мадами! Агнабєї? – уточнив він, чи ми іностранці.

- Ше й які! – крикнула подружка через привідкрите вікно на чисто українській, ховаючи за щоку гріховне м’ясо.

- Шо ви? Куда ви? Довго? Я вам нравлюсь? – затараторив поліцай, поки водії аварійних машин вже геть розгубились шо відбувається.

- Аньо, переведи йому, дуже прошу, шо я хочу вже пісять… Ми вже 2 години дорогу переходим… - попросила подруга.

- Е?

- Вона каже, шо нам би вже залишить всіх вас красавців таких і накінець заселитись і побачить Каїр… - перекладаю я.

- Я вас атвєзу.

***

Поліцейська машинка висадила нас під отелем.

Протокол так і лишився недописаним, а подряпина на таксі невідміряна…

***

-Аааайайййййй…., - кричала колежанка, висунувшись із вікна отельного номеру. – Астанавісь мгновєньє, ти… просто астанавісь!

-Дай і я на них звідси подивлюсь. Ні разу не дивилась на піраміди з вікна…

А внизу продавали свіжі хлібні лєпьошки, на ослах везли якісь свої пожиткі немолоді єгиптяни, мужчини курили кальян та грали в шахи, діти ганяли порваного м’яча, муедзин кликав на молитву, і дві блондинки висунувшись з вікна жадно ловили кожну секунду, і лише вони, піраміди, стояли незворушні, але, здавалося, раділи тому, шо навколо життя, рух і час до всіх нещадний, окрім них…

ВЕЧЕРЯ

- О, пришла вона наканєц… Наказать треба однозначно…, - потягнувся, розліплюючи очі після десятигодинного сну. – Чуєш, альо! Жрать давай, бігом!

Вона роззулась, зняла пальто та пішла з пакетами на кухню.

- Тобі шо на вечерю готувати? – поцікавилась дівчина . – Рибу чи мяско?
- Б-І-Г-О-М!!! Я сказав… готувать вона буде… Ж-Р-А-Т-Ь!  Ж-Р-А-Т-Ь!  Ж-Р-А-Т-Ь!
-  Та чую я, шо ж ти репетуєш? – і грайливо посміхаючись додала. – Сумував?

Він сів і нахмурився…

Кожен ранок вона дуже рано кудись йде, а ввечері пізно приходить і все, на що її вистачає, то мінімальна суха вечеря, нууу…іноді звичайно балує якимось надзвичайно смачним їдлом, але….

«Мені бери, хоч вішайся… весь день – скукота… На роботу, канєшно, не підеш – в неї самої гарно получається працювати, а в мене талант спати… Можна хоч на змагання по спанню йти, медалів назбирать… Ну, то такоє… Сплю, коли просипаюся злюся на неї, і від того знов лягаю спать…»

Раптом рідний голос перервав його роздуми:
-  Йди, засранцю, їсти! Вечеря готова!
- Наканєцта! – жадно накинувся він на тарілку.

Вмившись він сів коло неї, заглядаючи у очі, так ніби в саму душу…
- Чуєш, а я-таки сумував… - зажмуривши очі, притулився до її щоки.
-  Знаю, котику…
-  Давай завтра раніше приходь, добре?
- Крілика тобі завтра принесу, ага!
- Ну, всьо…харош сантімєнтов! – буркнув він і погнав кататись на шторах…